Субота, 22.09.2018, 04:12
Вітаю Вас Гість | RSS

Созонівський НВК

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всего ответов: 115
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія школи

Слово про Вчителя

(Сергій Григорович Максютін)

        Сергій Григорович – заслужений вчитель України, відмінник народної освіти, ветеран педагогічної праці, учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер ордена Леніна та багатьох трудових і бойових нагород. Він увійшов в історію педагогіки нашої області як педагог-гуманіст, автор 18 друкованих праць, майже 140 статей у газетах та журналах. Завдяки його зусиллям у селі виросло чудове приміщення школи з добре обладнаними навчальними кабінетами, майстернями, спортивним майданчиком та іншими допоміжними приміщеннями. Тут народилась і розквітла у всій красі та багатстві змісту одна з перших та кращих в Україні школа продовженого (повного) дня. Багато зусиль Сергій Григорович і очолю вальний ним педагогічний колектив докладали до педагогізації батьківської громадськості. Завдяки Сергію Григоровичу Созонівська школа стала відома на Кіровоградщині і за її межами як школа радості, майстерня мудрості, гуманності і працелюбства. Саме він, очолюючи школи  понад три десятиліття (1945 – 1978), вклав у її становлення і розвиток весь свій розум, серце, енергію, творчий неспокій. Він був її душею та ініціатором багатьох творчих починів, мабуть, тому її називали ще й школою Максютіна.

         С.Г.Максютін народився 7 листопада 1914 року в селі Братське Миколаївської області.

     Педагогічну діяльність розпочав ще на початку тридцятих років, у юнацькому віці, коли у неповних 17 років за путівкою райкому став працювати вчителем Кривопушанської семирічної школи Братського району Миколаївської області. Такий був час – рік 1932. На початку 1933 року призначений директором школи. До 1940 року закінчив Кіровоградський педагогічний технікум, а потім – інститут, працював інспектором шкіл Кіровоградського району. Згодом, у 1960 році закінчив Одеський державний університет ім.. Мечникова. Але це пізніше.

         Стислі бібліографічні дані. А за ними – пошуки самого себе, свого місця у житті, свого призначення. І тільки-но почав вирізняти з-поміж інших свою дорогу, тільки-но зазирнув у допитливі очі дітлахів, навчився розуміти й поважати світ дитячих мрій й переживань, як вдарила війна.

         На заклик партії і уряду був призначений відповідальним за евакуацію худоби в східні райони країни. У 1941 році після завершення цього завдання, евакуювавшись в Калмицьку автономну республіку, добровольцем пішов на фронт. 1942 рік – офіцерські курси, командир стрілецької роти. Участь у боях Степового та другого Українського фронтів. Глибокі рейди в тил ворога. Кровопролитні бої за визволення ряду областей Росії та України, зокрема – Белгорода, Липецька, Харкова, Курська, Полтави, Кременчука, Дніпропетровська.

         Зі спогадів Сергія Григоровича: «Пригадується мені один епізод із довгої круговерті війни. Якось зупинилися в школі щойно визволеного села. Карти країн світу, глобус, прошитий кулями, чудом уцілілий клас у напівзруйнованій школі. Поруч після важкого  нічного завдання спали бійці. А переді мною, молодим лейтенантом, командиром розвідроти, клас ожив, заговорив дзвінкими дитячими голосами. Отут вперше за всю важку війну я відчув, як скучив всім цим, вперше по-справжньому усвідомив: школа – не випадковий епізод у моїй біографії. Все, що було, - тільки прелюдія до того головного, що мені належить зробити».

         І знову бій. 1943 – форсування Дніпра у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, визволення Правобережжя. Тяжке поранення і звільнення в запас. За виконання завдань особливої значимості нагороджений орденами Леніна, Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Трудового Червоного Прапора, знаку Пошани та десятьма медалями.

         Та ще довго нескінченними госпітальними ночами буде снитися Сергію Григоровичу отой клас, будуть згадуватись перші кроки в школі. І учні такі несхожі, різні. Чого вчити? Як?

         І дедалі впевненіше, наполегливіше народжувалась відповідь: вчити мислити, пізнавати навколишній світ. І пробуджувати в кожному до чогось інтерес. Вчити не з примусу, а через інтерес.

         З інтересу починалася школа радості – справа всього життя Сергія Григоровича – школа, яка стала його мрією і дійсністю, його радістю і тривогою, творчістю і творінням, - школою Максютін. Але йшов до своєї школи син сільського механіка, комсомолець Сергій Максютін не рік і не два, він йшов до неї довгі й довгі роки всього життя. А тоді, у 45-му, як колишній командир розвідроти приймав школу, класи її розміщувались у старому, спорудженому ще в дореволюційні роки приміщенні.

         Потім невеликі одноповерхові шкільні приміщення будували батьки, діти. Виріс, зашумів молодий сад. Школа дедалі більше ставала рідним домом для созонівських дітей. І все ж це був учорашній її день, і, думаючи, про завтрашній день, готуючись до нього, Сергій Григорович знову й знову повертався до свого проекту. Уявлялась йому школа сонячна, простора – з навчальними кабінетами й лабораторіями, спортивним залом, без будь-яких скидок на село. Школа, де завжди цікаво, де все вчить, навіть стіни. Ненастирливо, непомітно для дітей. Не просто рідний дім – дім радості.

         Кошти виділили шефи. Будували нове приміщення за індивідуальним проектом, який втілив багато максютінських ідей.

         Коли з ініціативи батьків у школах з’являлися перші групи продовженого дня, важко було побачити в них прообраз школи нового типу. Важко хоча б тому, що надто очевидним для всіх було початкове утилітарне призначення продовженого дня: влаштувати після уроків, поки батьки працюють, молодшого школяра, організувати під наглядом вихователів виконання домашніх завдань. Сергій Григорович – тут, вірний своїй звичці добиратися до суті, незабаром зрозумів, які величезні можливості у такої форми навчання для всього виховного процесу, особливо для школи за інтересами, школи радості. При одній, проте, вирішальній умові: охоплення дітей – стопроцентне. Продовжений день – для всіх.

         В чому ж суть цього режиму? Класні заняття розпочинаються рано – з восьмої години і закінчуються о дванадцятій. Потім – дві години на самопідготовку, до обіду все або майже все назавтра зроблено. Психологічне розвантаження – повне, починається активний відпочинок, ігри, прогулянки, сон для першокласників і кволих, з четвертої години – знову заняття в класі: уроки малювання, музики, співі, фізкультура.

         Діти менше стомлюються, більше встигають. Вистачає часу на гуртки, суспільно корисну працю, на книги, спорт на спілкування з природою. В такій атмосфері й не диво рости й стати справжньою людиною. Та диво – створити подібну атмосферу, перетворити школу на Дім радості.

         Максютін і тут залишається вірним обраному шляху – пробуджувати в кожному до чогось інтерес. Але як зацікавити всіх? Йшли роки, нагромаджувались спостереження. Сергію Григоровичу вдалося захопити своєю мрією вчителів, батьків, шефів – Кіровоградську обласну сільськогосподарську дослідну станцію. Разом почали виявляти інтереси. Їх у дітей було стільки, що стало ясно: школі одній не впоратись. Так колективний пошук привів до триєдиного союзу, до розрахованої на довгі роки стратегії і тактики спільних дій, до того, що в Созонівці сьогодні називають триєдиною системою виховання: у триєдиний процес зливається класна, шкільна, позакласна і позашкільна робота. Школа, сім’я, громадськість, як одне ціле, навчаючи, організовуючи дозвілля, пробуджують інтерес, формують знання, уміння, навички, високу свідомість і вихованість.

         На весь колишній Радянський Союз Созонівська школа прославилася продуманістю та ефективністю організації взаємодії школи, сім’ї та громадськості. Все ту  було виважено й злагоджено – безпосередня участь батьків у навчально-виховному процесі, діяльність батьківської громадськості через загальношкільний та класні батьківські комітети, через окремі комісії, робота вчителів у мікрорайонах села, зв’язки з виробництвом, цікава діяльність університету педагогічних знань для батьків, «Дні відкритих дверей» з цікавими повідомленнями та концертами для батьків, піклування про збереження та збагачення родинних традицій, використання їх у навчально-виховному процесі… За узагальнення багатого досвіду в цій галузі рішенням Президії Академії педагогічних наук СРСР від 24 травня 1974 року Сергію Григоровичу був присуджений почесний диплом як переможцеві Всесоюзного конкурсу вчительських доповідей.

         Сергій Григорович був давнім шанувальником, достойним соратником і послідовником видатного українського педагога В.О.Сухомлинського, не раз зустрічалися, розмовляли. Максютін вдумливо перечитував його книгу «Серце віддаю дітям». Багато з того, про що писав у своїх книгах, про що так пристрасно мріяв В.О.Сухомлинський, удалося здійснити в Созонівській школі. Проте Сергій Григорович, уважно прислухаючись, придивляючись, охоче переймаючи досвід Павлиської школи, де працював уславлений вчитель – новатор, швидше нагадував талановитого віртуоза – виконавця: на «чужі» ноти, що полюбились йому, він створював «свою» музику.

- Без пошуку, без експерименту – немає руху, немає розвитку школи. Бачити, спостерігати, робити… де ці три речі, там є і жива думка, що загострює розум, - стверджував він.

Роки, фронтові рани, пережите брали своє, та Сергій Григорович, повний творчої наснаги, планів, їздив по області, охоче бував у найвіддаленіших школах, щедро ділився своїм піввіковим досвідом. Невтомний, невгамовний «генератор ідей», він продовжував робити те, що робив все своє життя: вчив і вчився.

         Сергія Григоровича все немає з нами. Він пішов з життя 1997 року після тяжкої хвороби, не доживши тижня до 63-річчя від дня свого народження. Та людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Пам'ять про вчителя живе в думках його вихованців.

         Сергій Григорович лишив нам у спадщину свою душу, свій дар Педагога, прекрасних нащадків – нинішнє покоління вчителів Созонівської школи. Щасливими були учні, яких вчив Сергій Григорович. Який збіг, а можливо і закономірність: майже всі випускники Созонівської школи, хто набув професію педагога, повернулися в рідні стіни, щоб продовжити справу свого Наставника. Всі вони – вчителі за покликанням, і хочеться низько схилити голову перед пам’яттю людини, яка їх виховала та навчила. Скільки любові, добра, щирості треба вкласти в душі дітей, щоб прищепити таку повагу до вчительської праці!

         Йдеш коридором школи і здається: навкруги все живе: стіни, класи, парти, стільці – тут і донині панує максютінський дух. Його думки, ідеї, його поради, його життєвий подвиг продовжуються в повсякденному житті сотень його вихованців, вони у творчій діяльності педагогічного колективу школи, який добре усвідомлює необхідність збереження її духу і традицій, напрацьованих поколіннями попередників і водночас необхідність їх творчого розвитку в нових умовах.

Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike

Вхід на сайт

Пошук
Календар
«  Вересень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930